Огляд практики Верховного Суду України за жовтень 2017 року – 2 частина

ВСУ

У представленому огляді судової практики Верховного Суду України (ВСУ) представлений аналіз по деяким категоріям цивільних справ.

Даний огляд судових справ представлений для практиків, теоретиків у царені права, а також буде корисним всім інших, хто безпосередньо цікавиться питаннями правозастосування.

  1. Щодо строку позовної давності відносно вимоги власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право (земельні відносини).

Правові рекомендації.

Правові позиції, що викладені ВСУ у проаналізованій справі можуть статися в нагоді при вирішенні питань щодо застосовування строку позовної даності у справах пов’язаних із захистом права власності іншого речового права, при вирішенні відповідних спірних договорів.

ВСУ у постанові по справі № 6-3006цс16, при здійсненні правового аналізу, вказав наступне. При прийнятті рішення Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, яким залишено без змін рішення судів попередніх інстанцій про відмову в позові (за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, Рожнівської сільської ради Броварського району Київської області, третя особа – приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_4, про визнаня незаконним та скасування рішення, скасування державного акта про право власності на землю, визнання недійсним договору купівлі-продажу, скасування державної реєстрації), виходив з того, що при прийнятті рішення від 4 жовтня 1996 року про передачу земельної ділянки ОСОБА_2 місцевий орган самоврядування (сільська рада) діяв у межах своїх повноважень та у спосіб, визначений законом; договір купівлі-продажу земельної ділянки укладений із дотриманням вимог чинного законодавства; з вимогою про скасування акта про право власності на землю позивачка звернулася з пропуском позовної давності, перебіг якої почався із часу встановлення меж земельних ділянок. ВСУ не погодився із зазначеним висновком з таких причин. Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України).

При цьому відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За змістом      ч.ч 3, 4 ст. 267 ЦК України, – позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові лише у випадку, коли позов доведений. Положеннями ст. 268 ЦК України передбачено винятки із загального правила про поширення позовної давності на всі цивільні правовідносини і визначено вимоги, на які позовна давність не поширюється.

Так, зокрема, у ч. 4 вказаної статті у редакції до 15 січня 2012 року зазначено, що на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право, позовна давність не поширюється.

Згідно з пп. 2 п. 2 розділу І Закону № 4176-VI п. 4 ч. 1 ст. 268 ЦК України виключено. Цей Закон набрав чинності 15 січня 2012 року.

Відповідно ч.ч. 1, 3 ст. 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов’язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

До правовідносин, які виникли під час дії нормативно-правового акта, який згодом втратив чинність, застосовуються його норми. До правовідносин, які виникли раніше і регулювалися нормативно-правовим актом, який втратив чинність, але права й обов’язки зберігаються і після набрання чинності новим нормативно-правовим актом, застосовуються положення нових актів цивільного законодавства.

Отже, відповідно до положень п. 4 ч. 1 ст. 268 ЦК України в редакції до 15 січня 2012 року позовна давність на вимоги власників та інших осіб на захист права власності або іншого речового права, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування не поширювалась.

Відповідно до п. 5 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 4176-VI протягом трьох років з дня набрання чинності цим Законом, тобто з 15 січня 2012 року, особа має право звернутися до суду з позовом про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право.

Суди встановили, що позивачка звернулась до суду з позовом про визнання державного акту недійсним у серпні 2014 року, тобто протягом трьох років, починаючи з 15 січня 2012 року, при цьому також зазначала, що про порушене право довідалась після укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки ОСОБА_3, оскільки земельною ділянкою у фактичних її розмірах користувалась до цього часу.

За таких обставин суди необґрунтовано дійшли висновку про пропуск позивачкою позовної давності на звернення з вимогою про визнання державного акта, виданого ОСОБА_2, незаконним, а тому судові рішення у цій частині підлягають скасуванню.

Крім того, оскільки підставою для відмови в позові про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки, укладеного між ОСОБА_2 та  ОСОБА_3, була відмова в задоволені позову про визнання недійсним державного акта на земельну ділянку, виданого ОСОБА_2, то судові рішення в частині відмови в задоволенні зазначених позовних вимог також підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Нормативна база.

В аналізованій постанові ВСУ посилається на ЦК України, ЗУ «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства» від 20 грудня 2011 року № 4176-VI, судову практику, ЦПК України. Зі змістом постанови можна ознайомитися тут.

  1. Трудові відносини (щодо виплати витрат пов’язаних із відрядження працівника).

Правові рекомендації. Правові позиції, що викладені у даній справі можуть бути застосовані при вирішенні спорів пов’язаних із компенсацією витрат пов’язаних з відрядженням працівника при звільненні останнього.

ВСУ у справі № 6-1638цс17 висловив наступну правовому позицію. Позивач вважав, що при звільненні з роботи з ним не було проведено повного розрахунку, а саме не сплачено компенсацію витрат на відрядження у розмірі 346 грн 88 коп., що встановлено рішенням Василівського районного суду Запорізької області від 12 жовтня 2015 року, яке набрало законної сили, а тому відповідач на підставі статті 117 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП України) має сплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 1 квітня по 2 жовтня 2015 року. Рішенням Василівського районного суду Запорізької області від 27 березня 2017 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 7 червня 2017 року, позов ОСОБА_1 задоволено: стягнуто з АТ «Дельта банк» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 1 квітня по 2 жовтня 2015 року в розмірі 37 тис. 249 грн 75 коп. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Дане рішення переглядалось судами вищих інстанцій, які залишили в силі рішення суду першої інстанції. Не погоджуючись є таким АТ «Дельта банк, в особі представника Фонду гарантування вкладів звернувся до ВСУ про перегляд рішень судів.

ВСУ, при вирішенні справи, зазначив наступне. Згідно зі ст. 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Таким чином, установивши під час розгляду справи про стягнення середнього заробітку у зв’язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, у разі якщо він у цей день не був на роботі, – наступного дня після пред’явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі ст. 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а в разі непроведення його до розгляду справи – по день прийняття рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності. У разі непроведення розрахунку у зв’язку з виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню в повному обсязі, якщо спір вирішено на користь працівника або такого висновку дійде суд, що розглядає справу. У разі часткового задоволення позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час  затримки  розрахунку при звільненні, беручи до уваги спірну суму, на яку працівник мав право, частку, яку вона становила у заявлених вимогах, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком та інші конкретні обставини справи. Оскільки у справі, яка переглядається, вимоги позивача щодо розміру належних йому при звільненні сум суд, який розглядав спір щодо стягнення  невиплаченої компенсації за відрядження, задовольнив частково, а саме стягнув на його користь 104 грн. 50 коп., тоді як позивач заявляв вимоги на 673 грн. 87 коп., наявні підстави для застосування принципу співмірності та зменшення розміру відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні.  У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Якщо місячний чи тримісячний строк пропущено без поважних причин, у позові може бути відмовлено з цих підстав.

Позовні вимоги ґрунтуються на стягненні з відповідача витрат на відрядження, виплата яких регулюється положеннями ст. 121 КЗпП України.

Згідно із ч. 1 ст. 1 Закону України «Про оплату праці» заробітною платою є винагорода у грошовому виразі, яку за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану роботу.

До структури заробітної плати, визначеної у ст. 2 цього Закону, входять: основна заробітна плата, додаткова заробітна плата та інші заохочувальні та компенсаційні виплати.

До інших заохочувальних та компенсаційних виплат належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми (ч. 3 ст. 2 Закону України «Про оплату праці»).

Згідно з пп. 3.15 Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженої наказом Державного комітету статистики України від 13 січня 2004 року № 5, не належать до фонду оплати праці витрати на відрядження: добові (у повному обсязі), вартість проїзду, витрати на наймання житлового приміщення.

З огляду на викладене та встановлені судами обставини про те, що заявлена позивачем сума невиплачених витрат на відрядження не входить до фонду оплати праці, а з рішення Василівського районного суду Запорізької області від 12 жовтня 2015 року позивачу стало відомо про порушення свого права на отримання витрат на відрядження, позивач пропустив строк на звернення до суду за вирішенням трудового спору, оскільки з позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні він звернувся лише 31 березня 2016 року. Неправильне застосування судами вищезазначених норм матеріального права у справі, яка переглядається, призвело до неправильного вирішення справи, тому відповідно до ч. 2 ст. 3604 ЦПК України судові рішення у справі підлягають скасуванню та направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.

Нормативна база. В аналізованій постанові ВСУ посилається на КЗпП України; ЗУ «Про оплату праці»; ЦПК України; Інструкцію зі статистики заробітної плати, затверджена наказом Державного комітету статистики України від 13 січня 2004 року № 5; відповідну судову практику. З повним змістом постанови можна ознайомитися тут.

 

  1. Страхування (про стягнення раніше виплаченої страхової компенсації у зв’язку зі закриттям адміністративного провадження, позивач ПрАТ «СГ «ТАС»).

Правові рекомендації.

Правова  позиція, яка викладена у даній справі може бути застосована у справах пов’язаних з поверненням виплаченого страховою компанією страхового відшкодування, у зв’язку з відсутності підстав такої виплати.

У справі № 6-1216цс17, яка переглядається, суди встановили, що 4 березня 2015 року сталася ДТП з вини водія ОСОБА_2, який керував автомобілем цивільно-правова відповідальність якого застрахована в ПрАТ «СГ «ТАС». Страхова компанія виплатила відповідну страхову компенсацію. Постановою Солом’янського районного суду м. Києва від 24 квітня 2014 року провадження у справі про притягнення до адміністративної відповідальності ОСОБА_2 за статтею 124 КУпАП було закрито у зв’язку з відсутністю в його діях складу адміністративного правопорушення. ПрАТ «СГ «ТАС». Звернулося до суду з вимогою про повернення страхового відшкодування. Відмовляючи в задоволенні позову ПрАТ «СГ «ТАС» суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що спірні правовідносини врегульовані Полісом обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів та мають договірний характер.

ВСУ при  перегляді даної справи вказав наступне. Згідно ч. 1 ст. 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов’язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов’язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Ч. 2 ст. 1212 ЦК України визначено, що положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Зі змісту ст. 1212 ЦК України випливає, що норма закону застосовується лише в тих випадках, коли безпідставне збагачення однієї особи за рахунок іншої не може бути усунуто за допомогою інших, спеціальних способів захисту. Таким чином, сутність зобов’язання із набуття, збереження майна без достатньої правової підстави полягає у вилученні в особи – набувача частини її майна, що набута поза межами правової підстави, у випадку якщо правова підстава переходу відпала згодом, або взагалі без неї – якщо майновий перехід не ґрунтувався на правовій підставі від самого початку правовідношення, та передання майна тій особі – потерпілому, яка має належний правовий титул на нього. Судами нижчих інстанцій не було враховано, що вимоги п. 3 ч. 3 ст. 1212 ЦК України, відповідно до яких положення глави 83 цього Кодексу застосовуються також до вимог про повернення виконаного однією із сторін у зобов’язанні. Отже, зобов’язання із набуття, збереження майна без достатньої правової підстави виникають також у зв’язку з договірними правовідносинами, що існували раніше, як результат їх трансформації. Також суди нижчих інстанцій належним чином не з’ясували, чи відбулась страхова подія, чи настав обов’язок страховика з виплати страхового відшкодування за полісом страхування. За таких обставин ВСУ вирішив скасувати рішення попередніх судів, а справу направити до суду першої інстанції на новий розгляд.

Правова база.

У вказаній постанові ВСУ посилається на: ЦК України; КУпАП; ЦПК України; відповідну судову практику. Зі змістом постанови ВСУ можна ознайомитися тут.

  1. Спадкові, договірні відносини що нерухомого майна; реалізація права на апеляційне оскарження.

Правові рекомендації.

Правовий приклад даної справи може бути застосований при розв’язані спору щодо відносин пов’язаних з визнанням права власності у порядку спадкування на нерухоме майно, договірних відносинах щодо права власності на нерухоме майно, цивільно-процесуальних відносинах – права на апеляційне оскарження.

У справі № 6-2266цс16 ВСУ вказав наступне. У квітні 2013 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом про визнання право власності на квартиру у порядку спадкування, мотивуючи вимоги тим, що його мати ОСОБА_4 набула право власності на квартиру АДРЕСА_1 як член ЖБК «Стекольщик-78», виплативши грошові кошти у розмірі. ОСОБА_1, посилаючись на те, що він є сином ОСОБА_4, був зареєстрований разом з матір’ю на момент її смерті та є її єдиним спадкоємцем, у визначений законом термін звернувся до Першої державної нотаріальної контори Харківського району із заявою про прийняття спадщини, проте не отримав свідоцтво про право на спадщину у зв’язку з відсутністю правовстановлюючих документів на спадкову квартиру, просив визнати за ним право власності на квартиру АДРЕСА_1 в порядку спадкування за законом. У квітні 2013 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічною позовною заявою, у якій посилався на те, що 12 грудня 2012 року між ним та ОСОБА_1 була укладена угода купівлі-продажу спірної квартири, згідно з якою ОСОБА_1 як спадкоємець після смерті матері продав ОСОБА_2 вказану житлову квартиру за 70 тис. грн, на підтвердження чого була видана відповідна розписка про отримання коштів. ОСОБА_2 зазначав, що він продав свою однокімнатну квартиру 1 в цьому ж будинку та переїхав проживати у придбану спірну квартиру, а ОСОБА_1 обіцяв оформити угоду в нотаріальній конторі найближчим часом, як пройде шість місяців після смерті матері, проте нотаріус відмовив останньому у видачі свідоцтва про право на спадщину. Посилаючись на те, що ОСОБА_1 ухиляється від нотаріального посвідчення угоди, ОСОБА_2 просив визнати дійсним укладений 12 грудня 2012 року між ним та ОСОБА_1 договір купівлі-продажу спірної житлової квартири, та визнати за ним право власності на спірну квартиру. Харківський районний суд Харківської області рішенням від 16 квітня 2013 року позовні вимоги ОСОБА_1 та зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 задовольнив: визнав за ОСОБА_1 право власності на квартиру АДРЕСА_1 у порядку спадкування за законом після ОСОБА_4, яка померла ; визнав дійсним договір купівлі-продажу цієї квартири, укладений 12 грудня 2012 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1, визнав за ОСОБА_2 право власності на зазначену квартиру згідно з укладеним договором купівлі-продажу; вирішив питання про розподіл судових витрат. Апеляційний суд Харківської області 15 січня 2015 року рішення Харківського районного суду Харківської області від 16 квітня 2013 року в частині задоволення зустрічного позову ОСОБА_2 скасував та ухвалив у цій частині нове рішення, яким у задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 відмовив.

При перегляді рішень попередніх судів ВСУ дійшов наступного. За змістом частини першої ст. 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.

Якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається (частина друга ст. 220 ЦК України).

Відмовляючи ОСОБА_2 в задоволенні позовних вимог, апеляційний суд, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, не звернув уваги, що спірний договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 укладено між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 після набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» та інших законодавчих актів України» від 11 лютого 2010 року
№ 1878-VI.

Цим нормативно-правовим актом Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» викладено в новій редакції; внесено зміни щодо державної реєстрації прав на нерухоме майно; передбачено, що державним реєстратором є нотаріус як спеціальний суб’єкт, на якого покладені функції державного реєстратора речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

Також внесено зміни до Цивільного кодексу України, які передбачають виключення положень про необхідність державної реєстрації окремих видів договорів, зокрема частину третю ст. 640 ЦК України викладено в новій редакції, згідно з якою державна реєстрація договору купівлі-продажу нерухомого майна скасовано.

При цьому апеляційний суд задовольнив апеляційну скаргу ОСОБА_5, яка не брала участі у справі під час розгляду справи у суді першої інстанції, посилаючись на те, що остання є спадкоємцем після двоюрідного брата ОСОБА_1, який помер. За змістом апеляційного оскарження визначено ст.ст. 294 та 296 ЦПК України.

За змістом ч. 1 ст. 294 ЦПК України у редакції, чинній на час ухвалення Харківським районним судом Харківської області рішення від
16 квітня 2013 року, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Передбачений ст. 294 ЦПК України строк на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції обчислюється з урахуванням визначеного ст. 69 цього Кодексу правила про початок перебігу процесуальних строків, тобто з наступного дня після відповідної календарної дати, та з дотриманням вимог ч.ч. 3, 6 ст. 70 цього Кодексу. Право апеляційного оскарження судових рішень у межах установлених ст. 294 ЦПК строків належить і її правонаступнику. Копію рішення від 16 квітня 2013 року Харківським районним судом Харківської області направлено того ж дня ОСОБА_1.

За життя ОСОБА_1 не оскаржував в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції в установлений ст. 294 ЦПК України строк. Відповідно до вимог ст. 223 ЦПК України, рішення суду першої інстанції від 16 квітня 2013 року набрало законної сили після закінчення строку на подання апеляційної скарги. ОСОБА_1 помер. За загальними положеннями про спадкування право на спадщину виникає в день відкриття спадщини, спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою, для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (ст.ст. 1220, 1222, 1270 ЦК України).

Відповідно до ст. 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов’язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права і обов’язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (ст. 1218 ЦК України). Права та обов’язки, які не входять до складу спадщини, передбачені положеннями ст. 1219 ЦК України.

Отже, об’єктами спадщини за ЦК України є права та обов’язки, які належали особі на час смерті, крім тих, що нерозривно пов’язані з особою спадкодавця. Відповідно до положень ст. 37 ЦПК України у разі смерті фізичної особи, припинення юридичної особи, заміни кредитора чи боржника у зобов’язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони або третьої особи на будь-якій стадії цивільного процесу. Усі дії, вчинені в цивільному процесі до вступу правонаступника, обов’язкові для нього так само, як вони були обов’язкові для особи, яку він замінив. ОСОБА_1 за життя не використав право апеляційного оскарження ухваленого у справі рішення.

Крім того, представником ОСОБА_1 було подано заяву, в якій він зустрічний позов визнав та вказав про те, що повідомлений про наслідки визнання позову. Волевиявлення ОСОБА_1 було направлено на відчуження спірної квартири ОСОБА_2. Апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, всупереч вимогам ст. 303 ЦПК України належним чином не перевірив, чи відноситься ОСОБА_5 до кола осіб, які відповідно до ст. 292 ЦПК України мають право оскаржити рішення суду в апеляційному порядку. Крім того, однією з умов застосування частини другої ст. 220 ЦК України та визнання правочину дійсним в судовому порядку є встановлення судом факту безповоротного ухилення однієї із сторін від нотаріального посвідчення правочину та втрата стороною можливості з будь-яких причин нотаріально посвідчити правочин. При розгляді справи про визнання правочину дійсним суд повинен з’ясувати, чому правочин не був нотаріально посвідчений, чи дійсно сторона ухилилася від його посвідчення та чи втрачена така можливість. Ураховуючи, що право власності на спірну квартиру визнано за ОСОБА_1 рішенням суду першої інстанції, то скасування цього рішення апеляційним судом без встановлення зазначених обставин є передчасними. Отже,рішення апеляційної інстанції підлягає скасуванню, а справа поверненню на новий розгляду суд апеляційної інстанції.

Нормативна база.

У даній справі ВСУ посилається: ЦК України; ЦПК України; ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень»;  профільну судову практику. Зі змістом постанови можна ознайомитися тут.

  1. Про визначення частки у спільному майні подружжя з метою примусового погашення заборгованості у процесі примусового виконання виконавчого напису.

Правові рекомендації.

Дана справа може бути використана у судовій практиці щодо обґрунтування відмови у перегляді рішення касаційної інстанції щодо відсутності протилежного висновку при вирішенні тотожних справ (за одними цивільно-правовими підставами). Також даний правовий приклад може бути використаний у відносинах пов’язаних з виконавчим процесом, зокрема що визначення частки у спільному сумісній власності на яку можливе стягнення.

У справі № 6-1523цс17 ВСУ  відмовив у перегляді рішення касаційної інстанції на підставі неоднакового застосування правових норм у подібних відносин, з таких причин. У серпні 2015 року начальник міського відділу державної виконавчої служби Ужгородського міськрайонного управління юстиції (далі – МВДВС Ужгородського МРУЮ) звернувся до суду з поданням про визначення частки у спільній сумісній власності боржника ОСОБА_1. Посилаючись на те, що боржник добровільно заборгованості не сплачує; належного йому на праві власності майна не виявлено, але встановлено, що набутий за час шлюбу будинок АДРЕСА_1, право власності на який зареєстровано за ОСОБА_3, є спільним майном подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_3, начальник МВДВС Ужгородського МРУЮ просив визначити частку майна боржника у спільному сумісному майні подружжя – 1/2 цього будинку. Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області ухвалою від 16 листопада 2015 року подання начальника МВДВС України Ужгородського МРУЮ задовольнив: визначив частку майна ОСОБА_1 – 1/2 будинку АДРЕСА_1. Апеляційний суд Закарпатської області 26 січня 2016 року ухвалу Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 16 листопада 2015 року скасував та постановив нову ухвалу, якою в задоволенні подання МВДВС Ужгородського МРУЮ відмовив. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 12 квітня 2017 року ухвалу апеляційного суду залишила без змін.

У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 квітня 2017 року та ухвали Апеляційного суду Закарпатської області від 26 січня 2016 року ОСОБА_2 просить скасувати зазначені судові рішення та залишити в силі ухвалу суду першої інстанції з передбачених п.п. 1, 2 ч. 1 ст. 355 ЦПК України підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції ст. 379 цього Кодексу, ст. 50, ч. 6 ст. 52 Закону України «Про виконавче провадження», ч. 2 ст. 370 ЦК України.

На обґрунтування заяви ОСОБА_2 надав копії ухвал Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11, 24 липня 2014 року, 25 квітня, 18 листопада 2016 року та ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах цього ж суду від 29 жовтня 2014 року, 1 липня, 7 жовтня 2015 року.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_2 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке.

За положеннями п.п. 1, 2 ч. 1 ст. 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ. У справі, яка переглядається, суди встановили, що державний виконавець МВДВС Ужгородського МРУЮ відкрив виконавче провадження за виконавчим написом, виданим 26 жовтня 2015 року приватним нотаріусом Ужгородського районного нотаріального округу, про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованості в розмірі 2 млн 718 тис. 849 грн 80 коп.

З 29 січня 2000 року ОСОБА_1 перебуває у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3.

На підставі договору дарування від 1 липня 2003 року ОСОБА_3 отримала у власність земельну ділянку та розташований на ній незакінчений будівництвом житловий будинок.

Відповідно до додаткової угоди №1 до кредитного договору від 19 вересня 2005 року ОСОБА_3 уклала з АКБ «Райффайзенбанк Україна» цільовий кредитний договір, за яким банк надав їй 78 тис. доларів США для закупівлі будівельних матеріалів та завершення будівельних робіт.

ОСОБА_3 отримувала кредитні кошти особисто чотирма траншами, за які вона особисто придбавала всі будівельні матеріали для завершення будівництва зазначеного будинку та оплачувала будівельні роботи, що підтверджується чеками на її ім’я.

Відповідно до довідки податкової інспекції та копій звітів суб’єкта малого підприємства саме ОСОБА_3 повертала кредит і проценти за користування ним.

Участі ОСОБА_1 у будівництві вказаного будинку та наданні фінансової допомоги суди не встановили.

Згідно з реєстраційною довідкою з Реєстру прав власності на нерухоме майно від 5 листопада 2015 року за ОСОБА_3 зареєстровано будинок АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 5 квітня 2007 року.

Постановляючи ухвалу про задоволення подання начальника МВДВС  Ужгородського МРУЮ, суд першої інстанції вважав, що оскільки право власності на спірний будинок ОСОБА_3 набула, перебуваючи в шлюбі з боржником, то цей будинок є спільною сумісною власністю подружжя, та дійшов висновку про наявність правових підстав, передбачених статтею 379 ЦПК України та ст.ст. 50, 52 Закону України «Про виконавче провадження», для визначення частки боржника в цьому майні, яка становить 1/2 його частину.

Скасовуючи ухвалу суду першої інстанції та постановляючи нову ухвалу про відмову в задоволенні подання начальника МВДВС Ужгородського МРУЮ, апеляційний суд, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, дійшов висновку про те, що з урахуванням норм ст.ст. 57, 60 Сімейного кодексу України, ст.ст. 368, 370 ЦК України, статей 50, 52 Закону України «Про виконавче провадження» підстави для визначення частки боржника у спірному будинку відсутні, оскільки цей будинок як об’єкт незавершеного будівництва за договором дарування отримала особисто дружина боржника, яка в подальшому добудувала його за особисті кошти та особистою працею, тому вказаний будинок не вважається спільною сумісною власністю подружжя, а є особистою приватною власністю дружини боржника.

Разом з тим у наданих заявником для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від   11, 24 липня 2014 року, 25 квітня, 18 листопада 2016 року та ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах цього ж суду від 29 жовтня 2014 року, 1 липня, 7 жовтня 2015 року суд касаційної інстанції дійшов висновку про наявність правових підстав для визначення частки боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, установивши, що спірне майно є об’єктом спільної сумісної власності подружжя.

Отже, порівняння наведених судових рішень суду касаційної інстанції із судовим рішенням суду касаційної інстанції, про перегляд якого подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим застосуванням норм матеріального права у спірних правовідносинах дійшов протилежних висновків щодо заявлених вимог, оскільки у справі, яка переглядається, та у справах, за результатами розгляду яких ухвалено надані для порівняння судові рішення, встановлено різні фактичні обставини.

Правова база.

У дані справі ВСУ посилається на: ЦК України; ЦПК України; ЗУ «Про виконавче провадження»; відповідну судову практику. Зі змістом постанови можна ознайомитися тут.

Упорядник: к.ю.н, адвокат, ст. науковий співробітник НДІ ІВ НАПрНУ Андрій Шабалін

ProLex.com.ua

Другие статьи >>>

Оставить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *