Огляд практики Верховного Суду України за жовтень 2017 року – 1 частина

ВСУ

Аналіз практики ВСУ.

У даному огляді судової практики Верховного Суду України (ВСУ) представлений аналіз щодо деяких категорій цивільних справ.

Цей огляд судових справ представлений для практиків, теоретиків у царені права, а також буде цікавим всім інших, хто безпосередньо цікавиться питаннями правозастосування.

Житлові правовідносини (ордер на жилу площу в гуртожитку).

ВСУ у постанові по справі  № 6-2556цс16 вказав, що ордер на жилу площу в гуртожитку може бути видано виключно на вільну жилу площу за спільним рішенням адміністрації та відповідного профспілкового комітету підприємства, установи, організації, і цей ордер є єдиною підставою для вселення в жиле приміщення.

Поруч із вищевикладеним ВСУ зазначив, що у ст. 59 ЖК Української РСР закріплено, що підстави і порядок визнання ордера на жиле приміщення недійсним, які слід застосовувати й до правовідносин щодо користування гуртожитками. Так, ордер на жиле приміщення може бути визнано недійсним у судовому порядку, у випадках подання громадянами не відповідаючих дійсності відомостей про потребу в поліпшенні житлових умов, порушення прав інших громадян або організацій на зазначене в ордері жиле приміщення, неправомірних дій службових осіб при вирішенні питання про надання жилого приміщення, а також в інших випадках порушення порядку і умов надання жилих приміщень.

У аналізованій постанові ВСУ посилається на положення Конституції України; Рішенні Конституційного Суду України від 25 грудня 1997 року № 9-зп; ЖК Української РСР; Примірне положення про гуртожитки, затвердженого Постановою Ради Міністрів УРСР від 3 червня 1986 року № 208: процесуальне законодавство, судової практики.

Зі справою можна ознайомитися тут.

Кредитно-фінансові правовідносини (стягнення неустойка).

У справі  № 6-1964цс16 ВСУ у власній постанові дійшов наступного правового висновку.

Неустойка має безпосередню мету стимулювати боржника до виконання зобов’язання. За допомогою неустойки забезпечуються права кредитора шляхом створення таких умов, що підвищують рівень вірогідності виконання. Неустойка стягується по факту невиконання чи неналежного виконання зобов’язання боржником, трансформуючись у такий спосіб у міру цивільно-правової відповідальності. Разом з тим у законодавстві не заборонено встановлювати інші види забезпечення виконання зобов’язань, підстави сплати, правова форма  та розмір яких  визначаються договором або законом, а тому встановлення в договорі підвищених відсотків як санкції за користування кредитом понад визначений у договорі строк є забезпеченням виконання зобов’язань за цим договором, яке передбачене домовленістю сторін і не суперечить законодавству. Само підвищення процентної ставки є, по суті, реакцією на порушення зобов’язань за договором і не може вважатися таким, що зумовлене збільшенням кредитного ризику. Натомість правова природа підвищеної процентної ставки, визначеної у договорі, дає підстави для висновку про те, що нарахування підвищеної відсоткової ставки можливе лише після настання строку погашення чергового щомісячного платежу за умови прострочення такої сплати і не може застосовуватись одночасно з нарахуванням звичайної відсоткової ставки за користування кредитом. Отже, що підвищені проценти, сплачувані позичальником згідно з договором за користування кредитними коштами понад установлений у договорі строк за своєю правовою природою є забезпеченням виконання позичальником узятих на себе зобов’язань за кредитним договором та є відмінними від неустойки.

У зазначеній постанові ВСУ посилається на положення ЦК України; відповідну судову практику; цивільно-процесуальне законодавство.

Зі змістом рішення ВСУ можна ознайомитися тут.

Захист прав споживачі (щодо застосування валютного еквіваленту в кредитно-споживчих договорах, відповідач ТОВ «Порше Мобіліті»).

У рішенні по справі № 6-2024цс16, вища судова інстанція України (ВСУ) дійшла наступного правового висновку. Порядок регулювання правовідносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом.

Споживачем, права якого захищаються на підставі Закону України «Про захист прав споживачів», є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов’язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов’язків найманого працівника (п. 22 ч. 1 ст. 1 цього Закону). Закон регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів. Відповідно до частини першої ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин) договір про надання споживчого кредиту укладається між кредитодавцем та споживачем, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов’язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов’язується повернути їх разом з нарахованими відсотками. Відповідно до чинного законодавства  України , гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на всій території держави. Надання (отримання) споживчих кредитів в іноземній валюті на території України забороняється.

Згідно ч. 1, 3 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти. Разом з тим ч. 2 ст. 524 та ч. 2 ст. 533 ЦК України допускає, що сторони можуть визначити в зобов’язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. Тоді сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

При цьому згідно із ч.ч. 1, 2. 4, 5 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів», – продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов’язків на шкоду споживача. Перелік несправедливих умов у договорах із споживачами не є вичерпним. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним.

У зазначеній постанові ВСУ посилається на положення ЦК України; Рішення Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 у справі за конституційним зверненням громадянина Степаненка А. М. щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22, 23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів»; Закон України «Про захист прав споживачів»; відповідну судову практику, цивільно-процесуальне законодавство.

Зі змістом аналізованої постанови можна ознайомитися тут.

Земельні правовідносини (щодо розірвання договору оренди землі на підставі того, що орендна плата сплачується без урахування індексації).

У справі № 6-1449цс17 ВСУ дійшов наступного правового висновку.

Відповідно до приписів ст. 2 Закону України «Про оренду землі» відносини, пов’язані з орендою землі, регулюються ЗК України, Цивільним кодексом України (далі – ЦК України), цим Законом, законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі. Приписами ст. 32 вказаного Закону передбачено, що на вимогу однієї зі сторін договір оренди землі може бути достроково розірваний за рішенням суду в разі невиконання сторонами обов’язків, передбачених ст.ст. 24, 25 цього Закону та умовами договору. У ст.141 ЗК України серед підстав припинення права користування земельною ділянкою, зокрема в пункті «д» частини першої цієї статті передбачено систематичну несплату земельного податку або орендної плати. Разом з тим згідно із частиною другою ст. 651 ЦК України договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї зі сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Відповідно до чинного законодавства істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. ВСУ зазначив, що вказані правові норми необхідно розглядати в контексті системності пр. вирішенні даної справи.

З огляду на встановлені фактичні обставини справи та з урахуванням положень законодавства стосовно врегулювання відносин, пов’язаних з орендою землі, зокрема, положень ЦК України, суди у справі, яка переглядається, при вирішенні питання щодо розірвання договору оренди з підстави, передбаченої пунктом «д» ч. 1 ст. 141 ЗК України, ВСУ не встановивши систематичної несплати відповідачем орендної плати та істотності порушення умов спірного договору, дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову на підставі зазначеної норми ЗК України.

В аналізованій постанові ВСУ посилається на: ЦК України; Земельний кодекс України; Закон України «Про оренду землі», відповідну судову практику; цивільно-процесуальне законодавство.

Зі змістом судового рішення можна ознайомитися тут.

Про відшкодування судових витрат (щодо стягнення судового збору).

У справі  № 6-1544цс17 ВСУ висловив таку правову позицію.

Порядок розподілу та відшкодування судових витрат регламентується ст. 88 ЦПК України. Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від оплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, що їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (частина друга цієї статті).ВСУ наголосив, що викладене стосується й випадку, коли рішення ухвалено на користь позивача, а відповідач звільнений від сплати судового збору.

Враховуючи видалені  нормативні положення, якими встановлено, що витрати, пов’язані з оплатою правової допомоги адвоката або іншого фахівця в галузі права, несуть сторони. А також той факт, що відповідач у справі належним чином документально підтвердив такі витрати, суди дійшли обґрунтованого висновку про їх стягнення з позивача на користь відповідача, з огляду на те, що справа перебувала в суді з липня 2009 року.

Також у аналізованій постанові ВСУ зазначив, що суми витрат на правову допомогу повинні бути належним чином документально підтверджені та їх розмір не повинен перевищувати граничного розміру, що встановлений Законом України «Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах», ст.88 ЦПК України.

У проаналізованому рішенні ВСУ посилається на: ЦПК України; Закон України «Про судовий збір»; Закон України «Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах»; відповідну судову практику.

Зі змістом постанови можна ознайомитися тут.

Упорядник: к.н.ю, адвокат, ст. науковий співробітник НДІ ІВ НАПрНУ Андрій Шабалін

ProLex.com.ua

Другие статьи >>>

2 комментария

  1. Olexandr 13.11.2017 Ответить
    • ProLexАвтор 13.11.2017 Ответить

Оставить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *